Ювілей великої повені. Якщо все так і далі піде, то скоро, чого доброго, доведеться пояснювати, що означає слово повінь. Але будемо оптимістами. Тож нагадаю тим, хто був свідком, і розповім тим, кому свідком бути не довелося, про останню велику повінь на Десні, яка і є цьогоріч ювілейною, бо ж сталася 1970 року.
За всі роки спостережень Десна біля Чернігова повеневий рекорд встановила 1917-го. Тоді рівень води в нашій зачарованій 18 квітня становив 985 сантиметрів над рівнем нуля. Усього на два сантиментри він був нижчим 29 квітня 1931 року і на дев’ять сантиметрів – 19-20 квітня 1970-го.
Рівень піку останньої зафіксовано на світлинах, які пропоную увазі читачів. Оскільки за півстоліття багато чого змінилося у нашому місті, то світлини потребують додаткових пояснень.
Давно немає старого дерев’яного річкового вокзалу, який був ближче до Валу, ніж новий. Щоправда, до нового уже кілька років не швартуються рейсові пасажирські теплоходи, але це, як кажуть, тема іншої розмови. Отож пік повені 1970-го року «взяв у полон» старий річковий вокзал, перетворивши його на острів. Човни, один з яких обстежує чотириногий друг людини, тоді плавали буквально біля підніжжя Валу.
Інше фото зафіксувало наполовину затоплений продуктовий магазин на території річкового вокзалу. На фронтоні продмагу – колоритний як на нинішній час заклик так званою «загальнодоступною» мовою: «Работники торговли! Всемерно повышайте культуру обслуживания населения, полнее и лучше удовлетворяйте запросы советских людей!»
Третя світлина зроблена на спуску колишньої вулиці імені М. Горького в напрямку Десни.
Одноповерхове приміщення на лівому боці світлини з малозрозумілим для молодих читачів лозунгом «Здесь работает бригада коммунистического труда» нині «підросло» на два поверхи. Що ж до малозрозумілості останнього напису, то автор мав на увазі не «загальнодоступну» мову, а зміст. Що таке бригада комуністичної праці, і тоді не зовсім було зрозуміло, а тепер і поготів. Та це, повторюся, тема іншої розмови.
Олександр Олійник, м.Чернігів. Фото автора
У моєму селі зник ставок!!!
Глобальні зміни клімату, осушення боліт, розорювання лугів, вирубка лісів, тотальне вирощування кукурудзи та ріпаку без сівозміни протягом багатьох років...
Зник ставок у моєму рідному селі Данилівка Менського району. Офіційно це річка Сперж, але ще колись меліоратори перетворили її в мережу ставків.
І от сьогодні можна тільки гірко плакати.
Ставок 4 червня 2017 року.
Ставок 22 квітня 2020 року.
Олександр Ясенчук, м.Чернігів
Годі причитати, час щось робити. Коментар редактора газети «Світ-інфо»
Описана в статті відомого чернігівського письменника і журналіста Олександра Олійника повінь, звичайно, рекордна за останні півстоліття. Така чи хоч і дещо менша повінь буває не кожного року чи й десятиліття. Але й звичайні, нормальні повені на Десні ми бачимо вже далеко не щороку. Гарна вода була у 2013 році. Потім чотири роки підряд – слабенька. У 2018 році менша, ніж у 2013, але теж непогана. Торік – майже без повені. Нині – просто без повені. Але що тут казати: коли вперше за ті ж півстоліття фактично не було зими.
Це вже аномалія, адже кілька десятиліть тому повені, більші чи менші, але були ЩОРОКУ.
Звичайно, є глобальне потепління, відтак малосніжні зими. Також можемо згадати недолугу меліорацію в радянські часи, коли «випрямляли» річки, осушували болота. Але гляньмо на нинішню ситуацію.
Адресую читачів до моєї публікації «Як і де крадуть воду Зачарованої Десни?» від 2015 року. Нагадаю коротко її зміст, суть озвучених уже тоді проблем.
Варто б, на додачу до об’єктивних і не дуже залежних від людей факторів, сказати й ще про дві можливі причини слабких повеней Десни. Ці чутки, версії вперто вже кілька років ходять серед моїх земляків. Але чутки не позбавлені резону. Та й в колишньому Союзі, від якого ми недалеко відскочили, через брак гласності, інформації те, що існувало в чутках, часто згодом виявлялося сущою правдою.
Тому нині роз’яснення, чи це неправдиві чутки, чи дійсно воно так, мають внести наші відповідні державні органи.
Обидві чутки, версії говорять про безгосподарне відбирання води з Десни.
Одна версія – міжнародного плану: воду Десни забирають у її верхній течії в Росії. Тут трохи географії. Десна – третя за величиною ріка України, після Дніпра і Дністра. Точніше, третя серед рік, які течуть Україною. Річ у тім, що всі три названі ріки течуть територією не лише України. Звичайна ситуація в географії: чимало рік течуть по кількох сусідніх країнах.
Більше половини довжини Дніпра – поза межами України. Після масованого будівництва понад півстоліття тому кількох гідроелектростанцій Дніпро «випрямили» майже на 200 кілометрів, і довжина ріки нині — 2201 кілометр. З них по Україні – лише 981, решта – по Росії і Білорусі. Дністер має довжину 1362 кілометри, по Україні — 705.
І нарешті наша красуня Десна. По Україні тече більша частина ріки. Загальна довжина її – 1130 кілометрів (у деяких довідниках значиться 1187), у межах України – 591 кілометр.
Витоки Десни – у Смоленській області. Далі річка йде по Брянській області, а в Україні – найбільше по Чернігівщині, але також по Сумській і Київській областях. Отже, понад 500 кілометрів Десни – у Росії. На її берегах – міста Єльня на Смоленщині, Брянськ і Трубчевськ на Брянщині.
Так от, версія, що вперто ходить серед людей, – воду Десни забирають росіяни на свої промислові потреби...
У Смоленській області найбільшим водним об’єктом на Десні є Десногірське водосховище, створене для потреб Смоленської атомної електростанції, що в місті Десногірськ.
Говорять і про якісь порівняно недавно збудовані водосховища для промислових об’єктів у Брянській області, на кордоні з Чернігівщиною, Україною.
Навіть якщо води там забирають порівняно небагато, але весною, коли формується повінь, це впливає на її рівень.
Є й інша проблема: забруднення Десни стічними промисловими водами з Росії. Це питання виникає постійно. (Читайте статтю «Забруднена з Росії річка Десна надходить в Україну»).
А от друга версія малої повені Десни вже наша, внутрішня. Під Києвом, униз за течією Дніпра, багаті і владні люди правдами й не правдами розхапали ласі шматки прибережних зон ріки. І будують тут свої розкішні маєтки. Дехто, всупереч екологічним нормам, – мало не біля самої води. Але, коли Дніпро розливається потужно, вода починає хлюпати мало не в спальнях хазяїв.
І тоді, аби врятувати панські маєтки від підтоплення, начебто робиться ось що. Терміново «скидають» дніпровську повінь через шлюзи водосховищ униз за течією. Колосальні маси води швидко спливають в пониззя ріки, і цим самим ніби «висмоктується» вода з Десни, що впадає в Дніпро на околиці столиці. Порятунок кількох десятків панських маєтків – за рахунок позбавлення води мешканців сотень придеснянських сіл. Ця версія цілком імовірна.
До речі, не лише придеснянських. У природі все пов`язане, зокрема, рівень грунтових вод. Тому відсутність повеней збезводнює річки, озера, ставки і за десятки кілометрів від Десни, у віддалених від неї районах області.
Ясність щодо цих версій має внести Міністерство екології. А оскільки йдеться про Чернігівщину, то й обласне управління екології, котре має принаймні порушити це питання перед столичною владою.
Що робити ще? Негайно припинити незаконні розорювання луків, що подекуди робиться мало не по берегах річок, принаймні, в охоронних зонах.
Подбати про раціональне використання води в побуті, можливо, встановити звичайний тариф на таку-то норму споживання води і значно більший на понаднормову. Максимально встановлювати лічильники води в оселях. Ввести жорсткіший контроль за використанням води у промисловості, аграрному секторі. Переходити на ощадливі, бажано – безвідходні технології виробництва, із замкнутим циклом використання води. Карати підприємства, тобто їх власників, за скидання у водойми брудних промислових вод.
Берегти зелені насадження, особливо полезахисні лісосмуги. Їх наші люди масово садили кілька десятиліть тому не випадково, адже ці насадження затримували сніг, зберігали вологу. Але в останні роки, через безлад у земельному законодавстві, ці лісосмуги безконтрольно вирубувалися різними хапугами, як і пришляхові насадження. Ось і днями надійшла тривожна інформація про вирубку 663-х дерев у лісосмугах Борзнянщини.
Петро Антоненко, спеціально для видання Суспільний кореспондент
